Quotessence
Home / Quotes / Quote by Veronica Roth

Quote by Veronica Roth

“The scars on her face said something different about her, too-that she, like Cyra, knew what she was risking when she risked her life.”

Quote by Veronica Roth

Create image

Author

Veronica Roth
Veronica Roth

Veronica Roth (born August 19, 1988) is an American novelist best known for her bestselling Divergent trilogy, which includes Divergent, Insurgent, and Allegiant. The series, set in a dystopian Chicago, explores themes of identity, choice, and societal structure. Roth graduated from Northwestern University with a degree in creative writing. She published Divergent at age 21, and the series has sold over 40 million copies worldwide, inspiring a successful film franchise. Roth continues to write and lives in Chicago with her family. more

You May Also Like

“In years past, a person died, and eventually all those with memories of him or her also died, bringing about the complete erasure of that person's existence. Just as the human body returned to dust, mingling with atoms of the natural world, a person's existence would return to nothingness. How very clean. Now, as if in belated punishment for the invention of writing, any message once posted on the Internet was immortal. Words as numerous as the dust of the earth would linger forever in their millions and trillions and quadrillions and beyond.”

WritingDeathInternetMemoryDustImmortalityJapanMortalityForgettingAnthropologyFinitudeDigital ImmortalityDigital AnthropologyQuadrillions
Book:Inheritance from Mother
Create image

“Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати. Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її. — Тільки не так, — прошепотіла вона. — Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно. [...] Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові. [...] — У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною. Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама. — Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію. Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати. — Я люблю тебе, — сказав він. Постріли [385—86].”

LoveWarDeathLossFamilySacrificeTerrorResistanceOccupation
Book:The Nightingale
Create image