Quotessence
Home / Quotes / Quote by Alexandre Dumas

Quote by Alexandre Dumas

“Семнадцать месяцев тюрьмы для того, кто привык к морскому воздуху, к вольному простору, к необозримости, к бесконечности!”

Quote by Alexandre Dumas

Work

The Count of Monte Cristo

This classic novel follows Edmond Dantès, a young sailor unjustly imprisoned for a crime he did not commit. After his release, he discovers a hidden treasure on the island of Monte Cristo and uses his newfound wealth to exact revenge on those who betrayed him. more

Author

Alexandre Dumas
Alexandre Dumas

Alexandre Dumas, a renowned French writer, was born on July 24, 1802, and died on December 5, 1870. He is famous for his historical and adventure novels, with notable works including 'The Three Musketeers' and 'The Count of Monte Cristo'. more

You May Also Like

“إن العلم يعطينا صورة فوتوغرافية دقيقة عن العالم، وإن كانت تفتقر إلى بعد جوهري للواقع. حيث يتميز العلم بفهم طبيعي خاطئ لكل ما هو حي وكل ما هو إنساني. إنه بمنطقه التحليلي المجرد يجعل الحياة خلوا من الحياة.”

“Подорожні з Апперкроса проминули, спускаючись униз, тепер безлюдні й сумовиті на вигляд будинки з кімнатами для пожильців, а спустившись ще нижче, опинилися на морському узбережжі і, лише трохи постоявши там, бо ж усі мають постояти й подивитися, вперше підійшовши до моря, що завжди заслуговує замилування... Розділ 11”

“За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку.”

“На Чорному морі є острів суворий, німий, червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається вгору червоним шпилем. Не купчаться білії хати по ній, і лист кучерявий її не вкриває, одна тільки стежка зелена збігає по ній: то течійка води весняної прорила червоную глину і вся обросла оксамитом-травою, а далі все мертво, все глухо... Та ніби не все: отамо, на самому розі, над морем, де вічно лютує сивий бурун, на самім тім розі горить по ночах якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в'ються, кигичуть над морем Дівчина-чайка”

“Дорогі кози та гості нашого острова! Озирніться. Що є довкола нас? Море! За морем нічого не видно. Воно відділяє нас від решти світу. Але що є море? Це велика вода! А вода не тільки розділяє, але й об'єднує береги! Вона принесла до нас «Метафору» з іншого берега! Ці відважні діти подарували нам радість! Надіюся, що і ми їм. Але що є радість? Це коли щось лишається в серці. Тепер прийшла пора прощатися. Ви поїдете, а в серцях навічно залишиться любов.”

“Ах, морето! Зърнеш ли го веднъж, 50 нюанса синьо пленяват сърцето ти до живот. А той?!… Той беше нейното море...”

“Світять електричні лампи під стелею. На палубі порипують снасті. Дме рівний, спокійний бриз, і небо все в зорях, у проміннях, у радості. Ніч велична покрила море солодкою тайною. За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку. Х”

“...що за день ходи я дістанусь до Маніли. Це місто я знав на мапі. Я його побачив на другий день увечері. Не можу не згадати, як заходить у тих краях сонце. Наче зібрано всі фарби в світі й вилито в синє-пре-синє море. На небі неймовірні пейзажі, зелені острови, червоні пожежі, пурпурові прапори Х”

“Тиша в морі… ледве-ледве Колихає море хвилі; Не колишуться од вітру На човнах вітрила білі. З тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста; Править хтось малим човенцем, – В'ється стежечка злотиста. Править хтось малим човенцем, Стиха весла підіймає, І здається, що з весельця Щире золото спадає. Як би я тепер хотіла У мале човенце сісти І далеко на схід сонця Золотим шляхом проплисти!.. Тиша морська”

“На морі ...Що біліє отам на роздоллі? Чи хмариночка легкая, біла Геть по небі гуляє по волі? Чи на човні то білі вітрила? В морі хвиля за хвилею рине, Море наче здіймається вгору, А склепіння небеснеє синє Край свій ясний купає у морю. Світло там простяглося від сходу, – Очі вабить стяга та іскриста; Корабель наш розрізує воду – І дорога блакитно-перлиста Зостається широка за нами, Геть далеко розкочує хвилі, Що сердито трясуть гребенями, Наче гривами коні ті білі...”