Quotessence
Home / Quotes / Quote by Jane Austen

Quote by Jane Austen

“Подорожні з Апперкроса проминули, спускаючись униз, тепер безлюдні й сумовиті на вигляд будинки з кімнатами для пожильців, а спустившись ще нижче, опинилися на морському узбережжі і, лише трохи постоявши там, бо ж усі мають постояти й подивитися, вперше підійшовши до моря, що завжди заслуговує замилування... Розділ 11”

Quote by Jane Austen

Work

Persuasion

In this classic work by Jane Austen, the protagonist, Anne Elliot, reflects on her past mistakes and the complexities of societal expectations. The narrative follows her journey from youthful folly to mature wisdom, as she navigates the challenges of love and the pursuit of happiness amidst the constraints of her time. more

Author

Jane Austen
Jane Austen

Jane Austen, born on December 16, 1775, and died on July 18, 1817, was a renowned English novelist of the 19th century. Known for her exquisite psychological portrayals and satirical humor, Austen's works mainly revolve around rural life in England, depicting the customs and interpersonal relationships of the time. Her representative works include 'Pride and Prejudice' and 'Sense and Sensibility'. more

You May Also Like

“За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку.”

“На Чорному морі є острів суворий, німий, червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається вгору червоним шпилем. Не купчаться білії хати по ній, і лист кучерявий її не вкриває, одна тільки стежка зелена збігає по ній: то течійка води весняної прорила червоную глину і вся обросла оксамитом-травою, а далі все мертво, все глухо... Та ніби не все: отамо, на самому розі, над морем, де вічно лютує сивий бурун, на самім тім розі горить по ночах якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в'ються, кигичуть над морем Дівчина-чайка”

“Дорогі кози та гості нашого острова! Озирніться. Що є довкола нас? Море! За морем нічого не видно. Воно відділяє нас від решти світу. Але що є море? Це велика вода! А вода не тільки розділяє, але й об'єднує береги! Вона принесла до нас «Метафору» з іншого берега! Ці відважні діти подарували нам радість! Надіюся, що і ми їм. Але що є радість? Це коли щось лишається в серці. Тепер прийшла пора прощатися. Ви поїдете, а в серцях навічно залишиться любов.”

“Ах, морето! Зърнеш ли го веднъж, 50 нюанса синьо пленяват сърцето ти до живот. А той?!… Той беше нейното море...”

“Світять електричні лампи під стелею. На палубі порипують снасті. Дме рівний, спокійний бриз, і небо все в зорях, у проміннях, у радості. Ніч велична покрила море солодкою тайною. За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку. Х”

“...що за день ходи я дістанусь до Маніли. Це місто я знав на мапі. Я його побачив на другий день увечері. Не можу не згадати, як заходить у тих краях сонце. Наче зібрано всі фарби в світі й вилито в синє-пре-синє море. На небі неймовірні пейзажі, зелені острови, червоні пожежі, пурпурові прапори Х”

“Тиша в морі… ледве-ледве Колихає море хвилі; Не колишуться од вітру На човнах вітрила білі. З тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста; Править хтось малим човенцем, – В'ється стежечка злотиста. Править хтось малим човенцем, Стиха весла підіймає, І здається, що з весельця Щире золото спадає. Як би я тепер хотіла У мале човенце сісти І далеко на схід сонця Золотим шляхом проплисти!.. Тиша морська”

“На морі ...Що біліє отам на роздоллі? Чи хмариночка легкая, біла Геть по небі гуляє по волі? Чи на човні то білі вітрила? В морі хвиля за хвилею рине, Море наче здіймається вгору, А склепіння небеснеє синє Край свій ясний купає у морю. Світло там простяглося від сходу, – Очі вабить стяга та іскриста; Корабель наш розрізує воду – І дорога блакитно-перлиста Зостається широка за нами, Геть далеко розкочує хвилі, Що сердито трясуть гребенями, Наче гривами коні ті білі...”